Університет
Колиска харківської наукової думки.
Харківський університет — третій університет Російської імперії — заснував 1804 року просвітник Василь Каразін у будівлі колишнього губернаторського палацу, спорудженого 1777 року за проєктом харківського архітектора Петра Ярославського. На відкриття приїхали уповноважені імператора Олександра І, а перші чотири факультети — словесний, фізико-математичний, медичний і моральний — почали роботу того ж року. Університет одразу став магнітом для всієї Слобожанщини: купці й дворяни жертвували землі та бібліотеки, а Каразін сам передав науці більшу частину свого статку.
У ХІХ столітті Харківський університет розквітнув як головне академічне ядро Лівобережної України: тут читали лекції Ізмаїл Срезневський, Микола Костомаров та Олександр Потебня — саме звідси розпочиналося наукове українознавство. Університет дав країні математика Михайла Остроградського, фізиолога Іллю Мечникова, історика Дмитра Багалія, а пізніше — Лева Ландау, який тут починав свою наукову кар’єру. Університетська бібліотека, ботанічний сад і астрономічна обсерваторія перетворили Сумську вулицю на освітню артерію міста.
Радянська влада, перенісши столицю УРСР до Харкова, у 1920 році ліквідувала університет і перетворила його на ряд інститутів — медичний, фізико-математичний, гуманітарний; ім’я Каразіна повернули лише після Другої світової війни. Бомбардування 1941—1943 років зруйнували головний навчальний корпус і бібліотечні фонди, але університет вистояв і відновив роботу одразу після визволення. Сьогодні Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна — один із найстаріших у Європі — продовжує працювати, попри постійну загрозу нових ракетних ударів по Харкову.
