Харківська фортеця та Покровський монастир
Перші козаки-переселенці прийшли сюди ще восени 1652 року — 37 козаків із 53 родинами з Чигиринського полку під проводом отамана Івана Васильовича Кривошлика. Землі Харківського городища тоді належали Білгородському Миколаївському собору, який заклав тут скит ще 1646-го. До 1654 року на правому березі Лопані вже сформувалися дві слободи — Лопань і Харків, що восени того ж року увійшли до Чугуївського повіту; саме цю дату прийнято вважати початком Харкова. Проєкт фортеці уклав чугуївський воєвода Григорій Спєшньов, а навесні 1656-го перший харківський воєвода Воїн Селіфонтов застав на гірці радше обнесене парканом поселення, ніж справжню твердиню. Перебудова забрала ще три-чотири роки; повноцінним прикордонним форпостом Слобожанщини проти кримських набігів Харків став уже наприкінці 1650-х. (Поширені у популярній літературі постаті козака Харка і Івана Каркача — пізніші перекази, які з’являються в джерелах лише наприкінці XVIII століття; історики Євген Альбовський, Віктор Юркевич і сучасний Володимир Маслійчук обстоюють як справжнього засновника саме Кривошлика.)
Через увесь XVII вік фортецю кілька разів перебудовували. Воєвода Лев Ситін узявся за зовнішній вал 1669 року, а його наступник Осип Корсаков завершив роботу у 1677—1678 роках — вал обходив Харків зі сходу, півночі та півдня, із заходу місто прикривали болотисті береги Нетечі. Близько 1688—1689 років харківський полковник Григорій Єрофійович Донець-Захаржевський звів у каменю Покровську церкву — як домовий храм при своєму подвір’ї, з оборонною аркадою на першому ярусі та галереєю-бійницями на другому, що робило її справжнім храмом-бастіоном. На тому ж подвір’ї на початку XVIII століття син будівничого, полковник Федір Донець-Захаржевський, збудував перший у Харкові кам’яний цивільний будинок — невелику двоповерхову споруду, оточену тином і ровом. Після його смерті подвір’я перейшло до полковника Федора Володимировича Шидловського, бригадира слобідських полків, який істотно розширив кам’яний дім до двоповерхового бароккового палацу — наймасштабнішого тоді на території Слобожанщини. У тому самому палаці 2 червня 1709 року, дорогою на Полтавську битву, зупинявся імператор Петро I — оглянув фортецю і наказав розширити її на північ. У 1726 році білгородський архієпископ Єпіфаній Тихорський переніс у Харків греко-латинську колегію, фельдмаршал Михайло Голіцин викупив колишнє Шидловського подвір’я за 500 рублів — і той самий палац став будинком новозаснованого Покровського колегіумського чоловічого монастиря, а Покровська церква — собором. У 1729—1740-х роках довкола виріс повний оборонний контур: дзвіниця-вежа з гарматними бійницями, кам’яний мур заввишки близько шести метрів з напівбастіонами і надвратна вежа овальної форми, а на випадок татарської облоги під монастирем проклали підземний хід до Лопані. Між 1759 і 1769 роками в Харківському колегіумі викладав Григорій Сковорода — «український Сократ»; колегіум працював за зразком Києво-Могилянської академії, але вирізнявся серед духовних шкіл широкою світською програмою — разом із богослов’ям тут викладали французьку і німецьку мови, математику, інженерну справу, артилерію і геодезію, серед рекомендованого читання були Вольтер і Руссо — і саме його випускники стали першими студентами заснованого 1805 року Харківського університету. До 1840 року колегіум реорганізували в духовну семінарію. У 1896 році на території монастиря освятили нову Озерянську церкву за проєктом єпархіального архітектора Володимира Нємкіна — масивну базиліку з дванадцятьма цибулинними главами у візантійсько-руському стилі, що різко контрастувала з українським бароко Покровського собору; той самий Нємкін у 1892 році збудував на території монастиря — на Університетській, 4 — будівлю Консисторії на місці знесеного старого корпусу Колегіуму (нині там працює Центральний державний науково-технічний архів України), а також келійний корпус з трапезною і будинок настоятеля з головними воротами. Через увесь XVIII і XIX вік пагорб лишався не тільки символом міста, а і його духовним центром, а з самої Колегії виросла перша вища школа Лівобережної України. Зі скасуванням воєводського управління у 1770-х оборонне значення фортеці зникло, і її поступово розібрали — від укріплень не лишилось нічого, крім самого рельєфу пагорба.
З історичних будівель монастирського комплексу до наших днів дожили Покровський собор і Озерянська церква Нємкіна. Двоповерховий палац-колегіум, де приймали Петра I і викладав Сковорода, зник без сліду; новий кам’яний корпус Колегіуму, збудований 1818 року за єпископа Павла Саббатовського, простояв до 1890-х і був розібраний, щоб звільнити місце для Нємкінської Консисторії. Кам’яний мур, надвратну вежу і напівбастіони розібрали ще у XVIII—XIX століттях. У 1850-х роках єпархіальний архітектор Федір Іванович Данилов — той самий Данилов, що пізніше проєктував Сергіївський ряд і парадні сходи на Сергіївську гірку — збудував для собору нову трапезну; вона лежала в руїнах від кінця 1950-х і була відновлена близько до первісного вигляду тільки в середині 1990-х. У 1922 році радянська влада закрила монастир — монастирську бібліотеку зі стародруками (зокрема Острозькою Біблією 1581 року, Маргаритом Іоана Златоуста 1596 року і Требником Петра Могили 1646 року) знищили; у будівлях розмістилися музей, міський архів, склади і військкомат. Бомбардування 1941—1943 років зруйнували навколишню забудову, а післявоєнна реконструкція не відтворила історичного контуру. Сам Покровський собор пережив усі ці катастрофи саме завдяки своїй початковій оборонній суті — і у 1989 році був повернутий православній церкві. Однак нова духовна опіка — Покровський чоловічий монастир УПЦ — додала пам’ятці національного значення ще один шар утрат: спершу купола вкрили золотом, а 2019 року весь собор перефарбували у строкаті контрастні барви, що погано в’яжуться з вивіреною цеглою козацького бароко; державні органи на це не зреагували, і повернення храму до первісного вигляду досі ніким не зобов’язано. Його 44-метровий силует і досі тримає лінію фортечного пагорба, але обличчя — вже інше.
