Харківська фортеця та Покровський монастир
Козацький форпост, з якого виросло місто.
Перші козаки-переселенці прийшли сюди ще восени 1652 року — 37 козаків із 53 родинами з Чигиринського полку під проводом отамана Івана Васильовича Кривошлика. Землі Харківського городища тоді належали Білгородському Миколаївському собору, який заклав тут скит ще 1646-го. До 1654 року на правому березі Лопані вже сформувалися дві слободи — Лопань і Харків, що восени того ж року увійшли до Чугуївського повіту; саме цю дату прийнято вважати початком Харкова. Проєкт фортеці уклав чугуївський воєвода Григорій Спєшньов, а навесні 1656-го перший харківський воєвода Воїн Селіфонтов застав на гірці радше обнесене парканом поселення, ніж справжню твердиню. Перебудова забрала ще три-чотири роки; повноцінним прикордонним форпостом Слобожанщини проти кримських набігів Харків став уже наприкінці 1650-х. (Поширені у популярній літературі постаті козака Харка і Івана Каркача — пізніші перекази, які з’являються в джерелах лише наприкінці XVIII століття; історики Євген Альбовський, Віктор Юркевич і сучасний Володимир Маслійчук обстоюють як справжнього засновника саме Кривошлика.)
Через увесь XVII вік фортецю кілька разів перебудовували. Воєвода Лев Ситін узявся за зовнішній вал 1669 року, а його наступник Осип Корсаков завершив роботу у 1677—1678 роках — вал обходив Харків зі сходу, півночі та півдня, із заходу місто прикривали болотисті береги Нетечі. Близько 1688—1689 років харківський полковник Григорій Єрофійович Донець-Захаржевський звів у каменю Покровську церкву — як домовий храм при своєму подвір’ї, з оборонною аркадою на першому ярусі та галереєю-бійницями на другому, що робило її справжнім храмом-бастіоном. Після його смерті подвір’я перейшло до Шидловських, а монастиря на цьому місці ще не існувало — церква лишалась домовою, згодом парафіяльною. У 1726 році білгородський архієпископ Єпіфаній Тихорський переніс у Харків греко-латинську колегію, фельдмаршал Михайло Голіцин викупив колишнє Шидловського подвір’я за 500 рублів і передав його під колегіум, а для його утримання було засновано Покровський колегіумський чоловічий монастир — церква стала собором. У 1729 — 1740-х роках при ньому звели дзвіницю-вежу з гарматними бійницями та оборонний мур із напівбастіонами. Через увесь XVIII і XIX вік пагорб лишався не тільки символом міста, а і його духовним центром, а з самої Колегії виросла перша вища школа Лівобережної України. Зі скасуванням воєводського управління у 1770-х оборонне значення фортеці зникло, і її поступово розібрали — від укріплень не лишилось нічого, крім самого рельєфу пагорба.
Радянська влада, отримавши Харків як столицю УРСР у 1919 році, перетворила монастир на склад, архів і житлові камери; дзвони зняли, частину будівель пристосували під канцелярії. Бомбардування 1941—1943 років зруйнували навколишню забудову, а післявоєнна реконструкція не відтворила історичного контуру: на місці зниклих рядів і службових корпусів виросли нові будинки в дусі радянського ампіру. Сам Покровський собор пережив усі ці катастрофи і у 1989 році був повернутий православній церкві — його 44-метровий силует і досі тримає лінію фортечного пагорба.
